У повоєнній новелі галицького письменника Осипа Маковія “Мертве місто” головний герой, сотник, блукає порожнім і розбитим війною містом у Карпатах, зустрічаючи сатану та військового кореспондента, який фотографує його на тлі руїн. Але в кінці герой прокидається. Останній рік, аналізуючи фото- та відеоматеріали з середмістя Херсона, які знімає наша кореспондентка, постійно згадую того сотника, який врешті-решт прокинувся. Натомість ми продовжуємо жити в примарному, дурному сні, періодично гуляючи мертвим містом.
Про це розповідає Про Херсон
Коли я вперше написав у Facebook, що Херсон помирає, отримав шалений хейт від місцевих жителів, які сприйняли це як особисту образу. Тоді, як і зараз, я пояснюю це травмою, в якій ми живемо, що іноді заважає нам об’єктивно оцінювати реальність.
А реальність така, що ще рік тому я з дружиною знімав на Одеській площі, в районі річпорту. Влітку 2024 року у нас був сюжет про те, як живе старе місто, де на той час ще працювали кілька магазинів, а люди вільно гуляли вулицями. Зараз спуститися нижче вулиці Соборної – це максимально безрозсудне рішення. Артилерія, дрони і навіть міномети закривають більшу частину старого міста.
Місто повільно відмирає, незважаючи на заперечення тих, хто постійно тут живе і намагається вважати, що місто все ще живе.
З такими думками я йду до бульвару Мирного на зустріч з колегою Олександром. У нас обох є мобільні телефони, але хочеться зустрітись так, як ми це робили на початку нульових — з пошуком старого знайомого.
Саша веде мене знайомими вулицями рідного Херсона, як екскурсовод, показуючи, де ще працюють магазини, і знайомить із людьми, які тримаються на плаву. Це виглядає ще сюрреалістичніше, ніж пошук його між скульптурами Степаняна та інших, які за останні десять років значно постарішали та почорніли.
Ідучи тричі перейменованою вулицею Грушевського, ми поступово бачимо, як працюючі магазини закінчуються. Все частіше натрапляємо на забиті вікна та розбите скло під ногами. Хоча вулицю мете двірник, а дорогою їде 38-ма маршрутка, я навіть не уявляю, який у неї зараз маршрут.
Колишній Потьомкінський, а нині сквер Грушевського, зустрічає українським прапором і дзвінкою тишею. Сквер, який хотів перетворити на сільський парк Ігор Колихаєв, виглядає доволі доглянутим. Виглядає, що комунальники тут працюють постійно. І це ще один приклад сюрреалізму, адже гуляти в цей сквер навряд чи приходить багато людей.
Дірок у колонах портика театру стало більше. Сюди вже кілька разів влучали артснаряди. Усередині колон зі штучного мармуру видно червону цеглу, а міцність конструкції, ймовірно, забезпечена тим, що цей портик вже падав на початку 60-х років минулого століття і його відбудовували знову.
Весь шлях від театру до Європейської йдемо в цілковитій тиші порожніми вулицями, порушуючи її лише шарудінням опалого листя, що нагадує про наближення осені.
На Європейській, на диво, є люди, працює кілька магазинів.
“Хтось називає нас “пунктом незламності”, хтось — “центром ухвалення рішень”, як кому подобається. Ми працюємо, приходьте,” — сміється продавчиня Пивовара, культової колись пивної.
Асортимент тут значно скромніший, ніж був до війни, але вайб демократичного закладу ще зберігається.
Вулицею іноді проходять поодинокі перехожі, а неподалік працює кавʼярня, до якої зранку стікаються місцеві чоловіки. Тут вони обговорюють останні новини району та міжнародної політики, переходячи до розмов про знайомих, сусідів, які виїхали в Європу.
Невдовзі ми рушаємо далі — хочемо пройтися колишньою Ушакова. Дорогою фіксуємо нові дірки в ТРЦ “Суворовський” і пробоїни в будинках.
Біля торговельного центру “Парус” ми робимо декілька кадрів, намагаючись згадати, чи працював цей АТБ після деокупації. Тепер можемо точно сказати, що це останнє фото хоч і частково, але цілого ТРЦ.
Пройшовши кілька сотень кроків, ми чуємо далекий свист і потужний вибух поруч. Поки ми рухаємося проспектом, пролунало ще кілька вибухів. За годину ми побачимо фото розбитого АТБ, колишньої гімназії Марченко та кількох знакових для міста будинків.
Обстріл триває, снаряди падають усе ближче, і люди з вулиць зникають. Хтось заскочив у бетонне укриття, а хтось зайшов у найближчий магазин — так, ніби це може від чогось врятувати. Ховаючись під будівлею “Укртелекому” на Гончара, чуємо, як великі уламки снарядів сиплються на дахи навколо.
Місто вбивають щоденно, і прокинутися, як герою новели, поки не вдається.