Окуповані Олешки переживають складну гуманітарну кризу. 73-річна Ніна разом із чоловіком змогли вирватися з цього пекла після років окупації та повної блокади, яка триває вже кілька місяців. Із початку повномасштабного вторгнення жінка не залишала своє місто, сподіваючись на швидке визволення, але через чотири роки змушена була змінити своє рішення. Далі – пряма мова про пережите в окупованому місті, без ретуші та скорочень.
Про це розповідає Про Херсон
Переживання в умовах окупації
“Ми підприємці. Торгували одягом та взуттям. Їздили по селах. 24 лютого ми якраз збиралися рано-вранці на базар. Планували працювати у Малих Копанях. А нам подзвонила дочка, що почалася війна. Ми залишилися вдома. І добре, що не поїхали…”
Окупанти увірвалися до їхнього дому з автоматами, вимагаючи звільнити квартиру. Ніна розповідає, що в той час у них жила стара мама її чоловіка, і вони не знали, куди піти. Однак, завдяки клопотанню чоловіка, їм дозволили переночувати в старому будинку, який був в їхньому розпорядженні. За словами Ніни, ситуація в Олешках критична: на вулицях валяються мертві тіла, а безпритульні собаки розтягують їх.
Непомітна влада та гуманітарна катастрофа
“Після звільнення Херсона в Олешках періодично з’являвся сморід від спалених тіл. Це був їдкий, солодкуватий запах, неможливий для дихання. Ми думаємо, що це окупанти спалюють своїх загиблих.”
Влада окупаційної адміністрації в Олешках практично відсутня. Світла немає вже кілька років, газ вимкнули, а вода зникла після підриву Каховської ГЕС. Продукти не завозять з лютого, за винятком кількох разів, коли місцеві мешканці ледь не билися за їжу. У магазинах панує абсолютний дефіцит. Люди почали виносити власні запаси, а ціни на продукти зростають до небачених рівнів.
Хліб, який вони пекли, виглядає зовсім інакше: “Я пекла на сковорідці. Рецепт простий: тепла вода, дріжджі, трохи цукру та мука.”
Олешки залишаються закритим та небезпечним місцем, де люди намагаються вижити в умовах постійних обстрілів і гуманітарної катастрофи. Ніна та її чоловік вирішили виїхати, коли зрозуміли, що далі залишатися неможливо.
Вони переїхали до Києва через багато труднощів, отримуючи допомогу від волонтерів. Ніна дякує усім, хто допомагав їм у цей складний час і мріє про те, щоб їхнє місто колись відновилося.